День перший, п'ятниця 12 липня.
Цього разу мені спало на думку катнути за село Гранітне що під Брацлавом. Головна мета поїздки була - розвідати гарні місця для відпочинку, подивитися на природу, позбутися хоч на короткий час міської метушні, а також отримати заряд бодрості і наснаги на робочий тиждень.
Учасники походу:
Роман
Віктор
Валерій
Домовилися про зустріч біля місця роботи двох із трьох учасників походу. А Роман повинен був під'їхати до нас. Виїзд о 19:20 (за планом 18:30) у п'ятницю 12 липня.
Роман купив нового велобагажника і велобаула. Тому нашому виїзду передує налагодження багажника Романа, перепаковування його нового велобаула. Паралельно Віктор теж "грався" і отримував новий досвід з консольним багажником для підвісу і новим баулом від Дніпровелоклубу.
Треба згадати про невеличке непорозуміння між мною і Романом. Він питався про воду, ну я і відказав - що треба брати у табір (я мав наувазі пляшки треба буде набрати водою десь з криниці). То він вирішив іще з Вінниці перти 2*2 л у баулі 40 км до Потушу :).
Я вирішив не знущатися і воду ми злили прямо на газон біля фірми. А потім домовилися набрати у Потуші.
Але ж от нарешті ми готові до виїзду:
Не дивлячись на те, що вдень пройшла гарна злива я вирішив рухатися зарання запланованим маршрутом - тобто з міста по трасі на с. Бохоники, далі місток через р. Буг, с. Лани, с. Студениця, виїзд на трасу ч/з Яришівку, по трасі до с. Пилява, далі через село до траси Вороновиця-Тиврів і вже далі полями до Потушу. Денна злива могла спричинити затримки руху у сутінках полями, але я сподівався що усе обійдеться.
Потихеньку рушили. Підйоми на виїзді з міста дали змогу нам розігрітися і до повороту на Бохоники (трохи раніше офіційного повороту) ми вже тримали непоганий темп.
Далі дорога з твердим покриттям типу пісок, камінь + каменюки примусила мене трохи підвищити темп щоби швидше проскочити неприємну ділянку, далі асфальтом по селу і спуск до мосту ч/з річку.
У Ланах на нас чекав "приємний" кам'янистий підйом, на якому камінці стріляли з під колес. Це був один з трьох неприємних моментів цього вечора. Далі була дорога на Студеницю. Тип покриття - такий як на Бохоники :)
А от спуск на Студеницю був другим неприємним моментом. Камінці розміром від яблука і більше вкривали усю ширину полотна дороги, тобто не було полотна, були лише камінці :) У наслідок чого спускатися з баулом було зовсім некомфортно, а місцями і небезпечно (особливо коли намагаєшся тримати швидкість).
Внизу трохи відпочили після дороги з "покращеним" покриттям і рушили на Яришівку. Третій неприємний момент - підйом від ставка до переїзду (що під Яришівкою). Такі самі камінці, колесо не тримається, велосипед ледь не падає, рух з баулом вгору нагадує акробатичні трюки (особливо у контактному взутті).
А далі, після того як проїхали Яришівку була рутина - траса, на якій ми відпочили від камінців. Потім узбіччя уздовж бруківки на початку Пиляви, асфальт посередині і знову бруківка від місцевої школи і аж до виїзду знову на трасу.
На трасу після Пиляви вийшли трохи після 21:10, на спідометрі - 31 км. Далі був рух полями під час якого не дивлячись на спроби велосипеда впасти і пом'яти помідори Роман своїм тілом неодноразово їх захищав. За що отримав болотяні плями на шортах і подряпини на руці. Під час одного з таких випадків Роман так невдало замастився що потрібно було змивати болото з рук і сидіння, але це не завадило нам продовжили рух далі.
Останню ділянку - рух через, а потім уздовж кукурудзяного поля їхали майже потімки. Зупинятися не хотілося через брак часу, але рух був доволі небезпечним. Згадуючи свої відчуття можу сказати що рухався я майже навпомацки підтримуючи при цьому швидкість у районі 20 км/г. З останніми згадками про сонячне світло заїхали у с. Потуш - близько 22:00.
Нагода нарешті зупинитися з'явилася коли ми побачили криницю у центрі села. Тут ми нарешті дістали ліхтарі, набрали воду у табір і рушили далі. Перше я хотів спуститися селом праворуч до річки (відкритий беріг майже без дерев тягнеться аж до скелі Можайського) і стати табором біля місця, схожого на місцевий пляж. Нам би на "переночувати" цього вистачило. Але коли ми випадково спиталися про дорогу нам порадили спускатися ліворуч (у напрямку запланованого на завтра маршруту).
Через деякий час й повній пітьмі ми нарешті виїхали на низький беріг Бугу і опинилися у високій траві. Роса швидко намочила нам ноги, але ми не звертали на це уваги. Поки ми шукали собі місце для ночівлі берегом то тут, то там відсвічували автівки, було чути галас людей і виднілися приладдя для риболовлі.
Шукати і знайти місце під табір уночі не так просто. Швидше сказати не так - не так просто у ночі з ліхтарем у високій траві знайти рівне місце під намет. Таке щоби можна було виспатися.
Згодом поставили намет, розклали речі, поставили пічку щоби зробити окріп на вермішель та чай.
На вечерю в нас була вермішель, овочі, ковбаски мисливські, хліб, сіль.
Зверху це усе було щиро залито чаєм. Хто хотів до чаю брав вівсяне печиво.
Зв'язали і накрили велосипеди, повішали сигналізацію.
Щоби лягти спати чистими я на пару з Романом пішов шукати де б зайти у воду і трохи помитися. Місце знайшли швидко. Плюсом було те, що вода була теплою як молоко і була відчутна течія, а мінусом - чим далі заходиш ти вище мул від твердого дна. Трохи помилися і вляглися спати десь біля першої години ночі.
Кілометраж за вечір: 43 км від перехрестя вул. 600я і вул. Порика у Вінниці.
Кілометраж пишу по навігатору Віктора бо щось я своєму велокомпу не вірю цього разу.
День другий, субота 13 липня.
Прокинувся трохи після 7 години. Але усі встали трохи пізніше тому що дуже хотілося спати.
Поки хлопці додивлялися свої сни я зробив декілька фото ранку на Бугу.
На цій галявині ми розбили свій табір уночі.
Нарешті Роман прокинувся, побачив усю ту красу і теж почав фотографувати.
У якості підтвердження це фото - майстер налаштовується у процесі макро зйомки:
На сніданок в нас була гречана каша з шкварками, мисливські ковбаски, овочі, хліб, сіль, чай, печиво.
Швидко зібратися не вдалося бо потрібно було підсушити намет після ранішньої роси, змастити ланцюги і зібрати речі.
Виїхати вдалося десь о 10:40.
Зранку котилося легко і вже за чверть години ми спускалися на с. Канава.
Зазвичай я об'їжджав село справа наліво, але цього разу я спробував дорогу зверху крізь село і ми одразу опинилися на березі біля відкритої кринички.
Фото протилежного берегу показує місце де зазвичай розбивають табір водні туристи.
А от і підтвердження тому.
Ці вже відчалили і пливуть. Вже за кількасот метрів в них на шляху перші пороги.
Кам'яна стіна перед с. Стрільчинці.
На під'їзді до села робимо іще зупинку на фотосесію. У об'єктив потрапляють пороги, лелека, будиночок на тому березі і залишки старого млина.
Перед самим селом на біля дороги є обкладене камінням джерело.
Проїхавши селом рушили на Шолудьки через поля і ліса. Ця ділянка нашої дороги запам'яталася наступним. У першу чергу виїзд на поле перед лісом показує що його треба обминати, ми трушили треком Велоліги - направо і потім наліво ч/з ліс. У лісі не їздили давно, дорога засипана гіллям і рухатися важко. Виїжджаємо на відкриту ділянку потрапляємо у розбиту лісовозом? дорогу з глибокими калабанями. Рухатися уздовж дороги майже неможливо. Коли до виходу на трасу залишається 150 м ми розуміємо що треба зійти з дороги бо вона є суцільний шмат рідкої багнюки посередині з глибокими калабанями по боках. Рухаємося навпростець лісом праворуч від дороги. Кущі за 10 м від траси найцупкіші :) і не хочуть випускати нас з лісу. Аж ось ми нарешті бачимо сонячне світло. Вибралися.
На майбутнє - можливо доречніше шмат дороги від Стрільчинців до повороту з траси на Шолудьки проїхати через Мухівці. Дивитися на цьому відрізку усе одно нічого, а швидкість буде вище ніж через ліс.
Також непогана пісчано-кам'яниста дорога від траси на Шолудьки. Заїхавши у село ми вперлися у місцевий магазин. Хлопці мали плани щодо води і морозива. Але на жаль продавщиця "десь відійшла". За 200 м праворуч від дороги біля сходинок якоїсь будівлі незрозумілого призначення, схожої на давно зачинений магазин ми натрапили на дерево абрикоси. Вона була уся всипана переважно стиглими плодами. Трохи поласували і рушили далі щоби іще за 50 м ми набрати води з криниці під черешнею ліворуч від дороги.
Останній шматок вбитої дороги через село і ми виїхали на польову грунтівку. Піщаний підйом доверху і рух на Остапківці з доволі непоганою швидкістю.
Навколо нас поля соняшника і високе - високе небо.
Дорога такої ж якості дає нам можливість пролетіти майже половину Остапківців. Але хлопці шукають магазин. А от і він. Але зачинений. Роман наполегливо шукає будь-яку можливість втамувати головний біль. Зазвичай пігулки від головного болю входять в перелік ліків моєї аптечки, але цього разу несподівано для себе я їх табм не знайшов. І ми вдаємося до нетрадиційних методів. Починаємо питатися про пігулки у селян.
Між тим на наступному підйомі я маю можливість "підстрелити" гусину сімейку.
Аж ось майже на виїзді із села нам щастить і Роману виносять замість цитрамону або анальгіну якийсь "МІГ 400" і воду у чашці. Він випив, ми подякували, а я попросив іще собі водички набрати. Поки хлопець бігав туди сюди сусідка принесла блістер пігулок цитрамону. Ну тепер Роман затарився "колесами" до кінця походу :)
На виїзді із села ми піднімаємося високо над Бугом.
Картина, яка відкривається нашим очам дійсно вражає.
Слід згадати що майже на самій кручі стоять декілька "бідненьких" хатинок, вікна котрих виходять на річку. Я по-білому заздрю тому, який вид відкривається щоразу коли виходиш на їхній балкон :)
Коли сонце трохи ховається з'являється можливість підняти очі до неба і помилуватися його глибиною.
Але вже 14 година і наближається час обіду. Я підшукую місце де б ми могли відпочити.
Після Остапківців ми рухалися уздовж соснового гаю і не могли надихатися запахом хвої. Але нарешті ми спустилися додолу на беріг річки. Попереду в нас с. Перепеличчя.
Заїхали у село і на мапі Генштабу я роздивився місток через річку посеред села. Ми зупинилися на повороті біля цього місця і Віктор поїхав на розвідку до річки. А я візьми і попроси у найближчому дворі три огірка на обід. Якась тітонька винесла нам з пів-кіло і грошей не взяла. За що їй велика подяка. Та ще й вказала на криницю на тому ж самому спуску праворуч, 10 м від дороги.
Поки я з Романом мив огірки із гарними новинами повернувся Віктор - є де зупинитися. Тому будемо обідати тут. Рушили до річки.
Зупинилися на обід біля залишків якоїсь кам'яної споруди. На перший погляд залишки будівлі і кам'яні стіни у воді річки виглядають як млин.
Але то потім - спочатку їсти і купатися.
Я завжди знав що людина коли голодна, то здатна на різні вчинки. Аж ось я отримав підтвердження своїм словам.
"Не чіпай мене поки я їм" :)
А от Роман -"їм собі і не звертаю ні на що увагу" :)
На обід в нас була ковбаса, сир, хліб, огірки (базовий раціон) і Роман іще про всяк випадок узяв з собою (для ваги і наповнення нового велобаулу - ну не везти ж його пустим) півдесятка консерв і навіть фасолю у скляній банці. Хлопці отримали нагоду зменшити кількість консервів, а я харчувався базовим раціоном.
Сонечко припікало і ми вже трохи понаїдалися тому треба були йти купатися. Хлопці пішли шукати собі пригод на одне місце у ті стіни і знайшли.
Роман проколов собі ногу склом. Не сильно але замастити треба, от і аптечка згодилася.
У цьому місця річка на відміну від Потушу, де було багато мулу, має кам'яне дно. Вода перегороджена так щоби основна течія проходила повз стіну споруди.
Течія досить сильна я коли ми трохи попливали, то сіли відпочити як ті індуси.
Обід трохи всівся, тіло відпочило, вода змила сіль і піт. Вдягнулися і рушили далі.
Якщо їхати далі по цій вулиці, яка так і йде паралельно річці то на наступному роздоріжжі - магазин. Ми ж піднімаємося зубатою бруківкою вгору до правого повороту і виїжджаємо на трасу до Брацлаву.
Пролітаємо на спуску Вовчок і ось міст через Буг.
Магазин у самій нижній точці спуску перед мостом ми пропустили, тому наступна зупинка вже на підйомі - за поворотом ліворуч.
Іще одна пригода трапилася. Навіть не пригода, а так - сміх і годі. Ми такі гарні у велоформі під'їхали до магазину і ставимо велосипеди у тінь. Аж раптом дівчата, це ж треба, троє, виходять з магазину з продуктовими пакунками. А я візьми та спитайсь - куди це ви поспішаєте з такою кількістю продуктів? А в них як очі відкрилися! Почали шепотіти (у голос там ;) ) - о, дивись, молоді хлопці, їжа вже є, гайда з нами на річку :D
Хлопці - стережіться! Це я до того, що у Брацлаві є гарні дівчата, які можуть спробувати зірвати ваші плани на велопохід :D
Хто з'їв морозиво, хто випив наступу пляшку льодяної coca-cola і ми рушили далі. Іще десь з кілометр нам шастило їхати асфальтом, а далі почалася розбита піщано-кам'яниста дорога, від якої віяло пилюкою щоразу як по ній пролітала наступна автівка.
На виїзді із Брацлава на підйомі хлопці чомусь забарилися і я їх підчікував. Аж ось вони під'їхали і виявилося що на новому багажнику Романа не вистачає одного гвинта (залізячку, яка відпала вони вчасно знайшли). На щастя у мене був з собою відповідний гвинт, мілкий ремонт і можна рухатися далі. За спуском лівий поворот спрямовує нас до села Гранітне. Якраз за цим селом того разу стояли табором хлопці з Велоліги і якраз туди я прямував щоби дослідити природу і місцевість. Олександр (Nasos1975) іще у Вінниці мене трохи збентежив розмовами про те, що місце для відпочинку останній час майже постійно окуповане приїжджими, які валять ліс бензопилами і т.і. Зараз подивимося що і до чого.
На під'їзді до села ми фотографували іще одну кам'яну стіну, чимось схожу на попередню.
Рух селом нічого цікавого не виявив окрім величезної кількості калюж, через які нам потрібно було переїжджати бо обійти їх було неможливо.
Нарешті десь біля п'ятої години ми виїхали за село. Місця були дійсно гарні. Іноді у сосновому лісі праворуч від дороги (бо ліворуч була річка) стояли автівки, явного безладдя або куп сміття (принаймні біля дороги) помічено не було, хоча у багатьох випадках волала музика. Люди ховалися від сонця під тентами, або просто під деревами. Дехто ходив купатися або загоряв біля річки.
Трохи згодом ми виїхали на галявину під горою, яку свого часу вибрали ВЛ для стоянки табором два роки тому. Що сказати - гарна величезна галявина, є де сховати намет на день у тіні дерев, близько Буг. Стан джерел води, які повинні бути поблизу ми не перевіряли (я просто забув). Між іншим на цьому фото зліва на горі можна побачити державний прапор.
Рухаємося далі. Птах на стільки звик до людей що ходить майже під ногами.
Потім ми потрапили у Салинці. Одразу після підйому у бік траси на Райгород ліворуч від дороги є криниця. Там ми зупинилися щоби набрати води. Поки Роман тягнув відерце з криниці я згадав що нам на вечерю/сніданок не вистачає огірків. А іще я планував зварити бараболі. Що ж робити. Йду у сусідній двір. Там порпається літня жінка, звати її Наталія Миколаївна. Як почула що мені треба каже - сідай і чекай. Пішла з городу вибрати свіженьких огірків. А мені каже - розповідай - хто, звідки, куди. Ну поки я байки травив вона вже й бараболі назбирали і дає мені щонайменше два кіло разом з огірками. Насилу вдалося розполовинити бараболю. Натомість вона вгостила нас домашніми млинцями з кабачків. Подякував, попрощався і поїхали далі.
Зовсім скоро виїхали на трасу - попереду спуск на місток, а за ним по трасі вже й Райгород.
На мосту я і Роман зупинилися, бо не зупинитися було важко. Почали фотографувати усе що бачили. Річка і її береги були просто дивовижні.
Як в'їхали у Райгород на підйомі зупинилися біля магазину.
Роман побіг по coca-cola. Ми чекаємо. А потім я дав у штангу і так замислився про те, де б зупинитися на ночівлю і як не потрапити під дощ, що ми пропустили поворот на місток.
Ну що ж, буде нагода наступного разу заїхати у це місце.
Рухаємося на Самчинці. Спуск до села дуже гарний - асфальт і колеса крутяться самі, їх майже не треба підкручувати.
Рухаємося прямо на хмару.
У селі бачили робочу колонку для води і багато-багато абрикос, які росли не в дворі, а уздовж дороги. Біля одного з дерев я не втримався і зупинився кинути до рота декілька плодів. Смачна...
Потім проїхали трохи далі і я згадав про воду у табір і цибулю на вечерю. Майже на виїзді з села люди порпалися на землі - розмічали фундамент під паркан. Ми їх попросили набрати води і принести нам цибулю. Аж раптом почався дощик, не сильний, але вже накрапав.
Поки нам несли воду він підсилився і ми понатягували захисні чохли на баули, Віктор вдягнув куртку. Як тільки вода була запхана у баули ми рушили до лісу, потім швидко полем до різкого спуску, а потім вже ливануло. Нам пощастило перечекати саму зливу - хвилин 10-15 під деревами. Аж раптом хтось помітив що ми знаходимося якраз навпроти того місця де стояла ВЛ. Згодом дощик скінчився і ми знайшли рівне місце під намет.
Розклали речі і почали готувати вечерю.
На вечерю цього разу в нас була варена бараболя з підсмажкою у вигляді цибулі на салі, огірочки, кілька у томаті. Десь так.
Потім це усе було щиро залите чаєм з печивом. Ми вже трохи підсохли від дощу, але усе одно я почувався брудним. Купання так чи інакше було у моїх планах. Тому напару із Романом ми пішли у місце, яке він угледів іще коли сонце було, гарненько помилися, свіжі і часті вляглися спати.
Перед тим, як іти купатися були зв'язані і накриті велосипеди велочохлом, а баули - накидками від дощу. Про всяк випадок.
Кілометраж за день склав: 78 км від Потушу до Коржева.
День третій.
Я прокинувся від того, що почув дощ. Він барабанив по намету. Але іще було темно. Майнула думка - велосипеди і речі накриті. Повернувся на інший бік і гайда досипати.
Остаточно прокинулися десь біля восьмої. Дощ вже закінчився, але на дворі було трохи прохолодно і сиро. Починало вилазити сонечко з-за хмар.
Віктор нарешті погодився з'їсти свої частину учорашнього обіду - сир. І їв він його чомусь ложкою :)
А ми тим часом готували сніданок.
Моя пічка як завжди навіть після дощу дала нам змогу розтопити її малесенькими сухими гілочками.
Поснідали, напилися чаю, підсушили намет, зібрали речі,вдягнулися і рушили десь біля 11 години додому - на Вінницю.
Я трохи хвилювався щодо руху наверх тим спуском, що був учора коли дощ тільки-но починався.
А ось і він.
Ґрунт не має вигляд мокрого, але для нас було досить важко пхати велосипеди з баулами вгору, контактне взуття таки плило і не тримало як повинно було.
Перш за все доїхали до Самчинців, потім повернули на Вовчок через Коржівку. За виключенням самої Коржівки дорога дуже непогана.
Іще у Вінниці я планував повернення якимось іншим маршрутом - не так як їхала ВЛ. Коли я у п'ятницю говорив з Олександром він порадив взяти з Брацлава на Печору ч/з Марксове і Вишківці. Так ми і зробили.
На в'їзді у Вовчок знову натрапили на абрикосу. Спиталися власників, які щойно під'їхали на машині - вони дозволили, сказали тільки не ламати дерево.
Наїлися вдосталь, непогана добавка до сніданку. Стрімкий спуск до Бугу і підйом у Брацлав. Цією ж дорогою ми їхали учора. На горі, біля магазину, цього разу ми повернули не ліворуч, а праворуч і поїхали гарним асфальтом на Марксове, коли асфальт закінчився дорога перейшла у піщано-кам'яний насип, їхати було теж непогано. Небезпечний, стрімкий кам'янистий спуск у Вишківці і підйом до магазину.
Трохи постояли - питалися дорогу, на сказали що грунтівка, якою я планував їхати, просто жахлива. Але ж увесь наш маршрут - то суцільна розвідка і ми рушили далі.
Іще мене трохи хвилювала погода. Не хотілося застрягнути на полі під дощем.
Хочу зазначити що коли ми заїхали у ліс там дійсно стало неприємно. Велика вологість, стара дорога, завали з нахилених дерев і багнюка під ногами. І це десь на протязі 1 км. Майже весь час йшли пішки.
Проте після цієї ділянки дорога виправилася і дуже швидко ми вже тримали непоганий темп.
На виїзді з лісу зліва уздовж лісу до нас виїхала машина, яку ми бачили біля магазину. Тобто ліворуч можна точно об'їхати цю неприємну ділянку. Треба дослідити цю дорогу.
Друга половина дороги до траси на Печору проходила уздовж соняшникового поля.
Нам щастило - більшу частину дороги сонце ховалося за хмарами.
Так потихеньку ми і рухалися.
Місцями робили зупинки з'їсти цукерок і випити водички.
Після виїзду на трасу рух пожвавішав. До того ж ми рухалися з гори.
Коротка зупинка біля криниці на в'їзді у Печору і гайда далі. На спуску до мосту був неприємний момент. Спуск там знатний. В'їзд на міст засипаний глибоким піском. В мене гума 1.75 на обох колесах, а в ній від 4 атм. Коротше кажучи я проскочив самою вузькою ділянкою, але і там мене трохи носило, швидкість я збавив, але за мною їхала автівка. Було трохи небезпечно.
Пролетів міст і піднімаюся угору. Невдовзі і хлопці підтягнулися. Романа сильно стало носити на тому піску, він трохи не впав. Вражень отримав - буде пам'ятати. На підйомі сварився на мене - чому не спинилися і не зробили фотографії. Для мене там не було нічого цікавого, я то вже бачив багато разів. А він міг просто зупинитися і поклацати, ми б почекали. Ну то таке. Наступного разу будемо знати де і що фотографувати...
На підйомі у Сокільці стали біля магазина, як завжди coca-cola і морозиво, я купив цукерок з горіхами. Перехопили і рухаємося далі. Сонця так і не видно. Хмарно.
Лівий поворот на Гвоздів і Воробіївку. Перше їхали асфальтом, нам навіть зустрічалися іще стиглі черешні уздовж дороги. Потім перейшли на ґрунт. А там вже й Воробіївка показалася і почався дощик. Чохли на баули, куртки на себе і рухаємося далі, тільки спустилися до річки з метою рухатися далі на Стрільчинці,, а тут як ливане! Перечекали 5 хв., покалякали - хто куди хоче їхати чи стояти - на трасу чи ґрунтом і вирішили їхати під дощем але ґрунтом. На мій погляд із центру Воробіївки це був оптимальний варіант. До того ж з Дзвонихи вже йшов асфальт. Рушили. А дощик нас поливав місцями непогано. Переїхали через місток у Стрільчинцях і рухаємося уздовж с. Канава на Тиврів.
Те, що раніше було порохом на дорозі тепер стало пластиліном, який гарно липне до гуми. А вона, у свою чергу, вже зовсім не тримається на ділянках мокрої трави. Їхати небезпечно, ми мокрі і стає прохолодно. Треба тримати темп. Розбита дорога до с. Канава нарешті закінчилася, далі вже буде простіше. Так, але треба поспішати щоби дощик не встиг перетворили нашу дорогу у болото до того часу поки ми проїдемо нею.
Нарешті заїхали у Дзвониху, оглянули себе і зрозуміли що ми трохи у багнюці... А дехто - то й дуже. Зупинилися унизу перед підйомом до "Першого Антикризового" магазину під накриттям (певно автобусна зупинка) і вирішили зробити обід і перепочити трохи. Я розвернув пальник зігріти чаю. Пообідали - доїли учорашній обід, випили гарячого і рушили далі. Виїзд на асфальт додав нам швидкості, але мені щось їхати стало важче. Списав на втому.
У Тиврові зупинилися біля магазину у центрі, coca-cola і на виїзд. Після мосту піднялися до роздоріжжя. Роману було потрібно швидше додому і я їм порадив їхати на Яришівку. Сам же ж поїхав на Сутиски бо після дощу у Сабарові могло бути мокро - не хотів іще дужче залазити у багнюку.
Як хлопці доїхали я не знаю, але ніби усе гаразд. Я їхав більш-менш, тільки їхати чомусь ставало усе важче і важче, до того ж велосипед почав свистіти і скрипіти страшно. Знову ж списав на втому, додав обертів і потихеньку був вдома біля сьомої години. Прибуття додому о 18:55.
Кілометраж за день склав: 90.1 км від Коржева до Вінниці (р-н "Вишенька") (по велокомпу).
Підсумок - дорога туди - нормальна. Їхати можна без питаннь.
Назад непогана дорога була розвідана також, маршрут такий: Брацлав - Марксове - Вишківці - Печора - Сокілець - Воробіївка - Стрільчинці - Дзвониха - Тиврів - Вінниця. Більша частина дороги - асфальт.
Загальний кілометраж ~ 200 км.
Уся фотосесія тут.
P.S.
У зв'язку з обставинами я зміг тільки швиденько заховати велосипед у підвал у тому вигляді, в якому він був і тільки через декілька днів до нього дійшли руки. Коли я почав у середу мити велосипед я зрозумів що шатуни крутяться дуууже важко. Тут я збагнув чому мені було їхати додому важко. Почистив задні ролики від болота і трави, зняв ланцюг - не помогло. Після миття розкрутив каретку BB51 на профілактику. Один підшипник (правий) крутиться і хрустить, другий - заклинило. Програвся я з ним два дні (вимачування у гасі, прискав AD40), і тільки у п'ятницю ввечері зібрав каретку до купи не забувши набити її підшипники новою змазкою. Гадаю усе ж таки треба міняти підшипники... Каретка пройшла трохи більше 1000 км і три чи чотири дощі. Хоча звичайно покатушка у Черепашинці (головне повернення у Вінницю під дощем), про яку я ніде не писав, могла бути фатальною для неї. Чи це правда що каретка BB70 живе під дощем довше? Ну не знаю... Треба щось думати.
Немає коментарів:
Дописати коментар