Подорож Львівськими замками

Коли я зібрався купити квитки на потяг до с. Красне, залишилося лише декілька штук, та й ті були у різних вагонах. Тому купив те, що було. 9 серпня як завжди перед поїздкою пішов у підвал змастити ланцюги і перевірити усе іще раз, на годиннику десь 21:00. Виїзд заплановано на 23:00. Потяг прибуває о 01:04. Почистив, помив, змастив.

Перевіряю колеса - у Наталки переднє здулося. Перед цим я іще трохи часу витратив на регулювання гальм на велосипедах. Але що робити - треба клеїтися! Все зробив, все змастив, перевірив, біжу наверх. Треба іще себе привести до ладу. І тут згадую що ми домовлялися про купівлю де-чого на китайському сайті, і я повинен був зробити оплату при умові що гроші банк зарахував на картку.

Включаю комп'ютер, із коштами все гаразд, захожу на сайт. Отакої, щось сталося із реєстрацією (чи я не був зареєстрований?) і мого підготованого замовлення просто немає! А хвилинки тікають. Реєструюся, шукаю у гуглі історію листування, готую нове замовлення, виконую оплату. Уф. Ніби усе, прийшло підтвердження. Переодягнувся, речі у руки і гайда.

На вокзал прибули зарання, поки пакували велосипеди почався дощик. Ніби вже зорієнтувалися де вагони (3й і 5й) і я очікував на те, що потяг зупиниться так, щоби я був між вагонами. Як би ж я знав!

Підходить потяг, зупинка 4 хв. і 5й вагон летить далі, а біля мене зупиняється 10й! Два велосипеди у руки і побіг. Добігаю до 5го вагону, кинув вели - побіг за своїм велобаулом! З баулом вже біжу повільніше, аж очі вилазять, а час йде... Наталка домовилася щоби ми сіли у 5й, а далі буде видно. Закидаю вели, потім свій баул і потяг рушає... Все, встигли. Кинув вели і свій баул на полиці у вагоні Наталки, а сам пішов спати у 3й.

День перший, 10 серпня.

Прокинулися і вивантажилися на перон дуже швидко, зупинка потяга у Красному 2 хв. накрапав дощик. Поки я почав збирати вели дощик підсилився і став полоскати нас. Ми тільки встигли сховатися під сходинки переходу над коліями.

Ну що ж, ми знали що буде дощити... Перечекавши трохи дощ ми перенесли велосипеди через колії і біля 8:00 рушили у напрямку Ожидіва. Дорога майже на 100% асфальт але місцями ну дуже розбомблена. Поки ми їхали дощик майже перестав йти і стало проглядати сонечко.
Десь о-пів на десяту годину ми в'їхали в Олеськів.

На в'їзді бачили наступне:

За чверть до 10 години ми зупинилися біля входу в Олеськівський замок. Охоронець нам ввічливо роз'яснив що замок поки-що зачинений, але ми можемо зайти за браму і поставити свої велосипеди. Він обіцяв за ними доглянути.

Згодом ми увійшли у парк і попрямували до замку. Про історію замку можна прочитати одразу при вході на пам'ятній дошці.

Піднімаємося до замку:

Під замковими стінами у свій час було побудовано пам’ятник повстанцям проти польських панів 1432 року (читайте історичну довідку):

У касі при вході купили квитки і пішли на оглядини. Замкова брама:

 Одразу за брамою праворуч біля входу на замкове подвір'я екскурсантів зустрічає гармата із кількасот-річної історією:

Трохи згодом ліворуч у ніші, яка виходить на подвір'я ховається величезна замкова криниця:

У тому колесі свого часу ходила людина задля того, щоби крутити корбу і тягнути величезний жбан із водою. Пізніше, у підземеллі, мені вдалося сфотографувати початок криниці - ніби як із технічного поверху (кажуть, що вона дійшла до наших часів вже у заваленому стані і археологи відкопали тільки перші 30 м), але воно і так виглядає як прірва:

Праворуч на зовнішній стіні замку можна побачити портрет одного із відомих мешканців замку - онука Івана Даниловича і, одночасно, польський король Ян III Собеський, табличка з зображенням якого висить на внутрішньому подвір'ї замку

Між іншим при дворі саме його діда Івана Даниловича служив батько Богдана Хмельницького, так що молоді роки гетьмана пройшли саме тут.

Ліворуч іще одна гармата із пам'ятним написом на табличці:

Що бачили захисники замку під час облоги крізь бійницю:

З подвір'я можна потрапити як у сам замок, так і вузьким проходом

на галерею,

з якої відкривається краєвид як на подвір'я замку 

(замкова брама праворуч, вхід у замок - ліворуч)

так і на місто під замком

У самому замку було багато цікавого. Не хочу на чомусь зупинятися. Фотографували ми тільки зовні, але знімки гарно змальовують і замковий двір, і стіни, і вид крізь бійниці.

Хочеться лише зауважити що навіть у наші дні завдяки розташуванню замка на горі ми маємо можливість уявити яз воно було під час мирного життя - доглядати за місцевістю на велику відстань навколо замку і бути на сторожі щоби заздалегідь попередити про ворога.

Краєвид з-під стін замку на місто:

Після огляду замку ми вийшли у парк, насичений різного виду скульптурами. Багато з яких було сфотографовано і розміщено у галереї. Час наближався до о-півдня і ми купивши декілька смачних булочок домашньої випічки і кефіру біля виходу за територію замку рушили у напрямку с. Підгірці.

Виїхали із Олеська, рухаємося по трасі, на роздоріжжі ніби повертаємо по знаку праворуч, але вже десь за 200 м впираємося у  тупик. Зліва трохи нижче від нас побудували нову об'їзну трасу навколо Олеська і з'їзд на неї був на останньому роздоріжжі. Поки верталися побачили хмару, яка сунула від Олеська. На фото видно дощ, який прямує просто до нас:

Вже на трасі на Підгірці хмара все ж таки наздогнала нас і трохи намочила. Повернули праворуч на якийсь з'їзд і потім заховалися під деревом на околиці найближчого населеного пункту. Поки йшов дощик ми знайшли час перепочити і щось перехопити. Як перестало ляпати рушили далі.

Для скорочення дистанції на наступному повороті з'їжджаємо на сільську дорогу, яка за задумом повинна була нас вивести у с. Підгірці. Ось що відкрилося нашим очам одразу за поворотом:

Як видно із фото ТУТ - сонце блищить на початках кукурудзи, ТАМ - злива. І нам, як це іноді бува - ТУДИ.


Поки іще рухалися селом, усе було більш-менш. Тільки-но дорога кам'яниста, колеса кидає у різні боки. Але от ми виїхали за село і на горі побачили Підгорецький замок, а над ним на небі сонце і дощові хмари водночас:

У Підгірцях на підйомі стежкою до замку знову пішов дощ у форматі "злива". Перечекали і рушили далі:

 Біля замку буяє зелень, просто хащі:

 

Стежка мокра, пхати уверх велосипеди і важко, і слизько. Раптом зустрічаємо хлопчика. Питаюся чи є тут десь вхід на територію замку - каже хвіртка трохи далі.

Згодом ми таки потрапили на територію Підгорецького замку. Враження від замку зовсім інші порівняно із Олевським замком. Цей знаходиться у плачевному стані. Фото усе покажуть. Будівельні ліса натякають на те, що вже ніби розпочаті якісь роботи:

За вхід на територію замкового двору брали 2 (чи 4-ре?) гривні. Я заглянув - нема на що дивитися. Ледь-ледь не руїни...

Обійшли замок,

зробили декілька фото

 

і рушили до костелу навпроти.

Костел крім того, що сам по собі має неабиякий готичний вигляд 

іще й на своїй території має декілька цікавих скульптур

 

Ну що ж, у Підгірцях усе оглянули, треба купити хліба і можна рухатися далі, на обід. Але усе було не так просто. Я маршрут проклав від Підгірців одразу лісом у напрямку карстових озер "Голубі вікна". По маршруту ми повинні були тільки спускатися. Але виявилося що магазин із хлібом біля замку не працює зараз (можливо це пов'язано із фестивалем у с. Підкамінь - не знаю), і наступний, як з'ясувалося - у Ясеневі. Тобто нам потрібно було спуститися для того, щоби потім знову піднятися (перепад висоти - ті ж самі 100 м).

У Ясеневі біля дороги ми зустріли магазин, де скупилися на обід. Маршрут було переплановано і я вирішив піднятися вгору прямо через село, а по дорозі - поповнити запаси води.

Повернувши у вуличку ми натрапили на невеличкий ринок де прикупили томатів. Після цього десь на середині підйому натрапили на крите джерело у вигляди криниці, де ми і поповнили запаси води. Вже згодом, майже на самій горі ми натрапили іще на один продуктовий магазин, біля якого теж була криниця. По мірі того, як ми рухалися від с. Підгірці погода дедалі ставала кращою. Про дощ вже згадки не було, що правда було трохи вітряно. З'їхавши з асфальту до горі ми пройшли залишок шляху пішки і стали на обід на узліссі. З цього місця відкривався гарний каєвид на с. Підгірці, а ліс нас захищав від можливої негоди. Поки Наталка готувала на обід, я розкидав дощовики і чохли на сонці. Сонце одразу зникло... Піднімався вітер. Про всяк випадок ми перебазувалися під захист лісу, а велоконі були вкриті велочохлами від негоди.

Трохи впала температура і хотілося чаю, але по-перше вітер був сильний, по-друге часу вже витратили удосталь тому вирішили обійтися без чаю. Поки ми обідали усе ж таки пару разів пускався і одразу припинявся дощик. Після обіду рушили далі. Згідно первинного плану ми повинні були ночувати десь біля струмка/річки/водосховища. Тому ми вирішили перевірити усе ж таки чи є такі карстові озера у наявності. Місце, позначене озером на мапі у реальності було просто ... частиною великого лану без згадки про воду... 

Вирушивши далі долиною побачили такий краєвид:

Наступні декілька годин ми їхали у напрямку с. Підкамінь з надією знайти будь-яке джерело води з метою стати біля нього табором на ніч. Але нам не щастило.

Трохи краєвидів, які траплялися нам у той день:

Іноді погода починала нас залякувати громом і дощем:

Лелека, яких там повно:

Після останньої точки, у якій я сподівався знайти хоч яке-небудь озеро чи ставок, 

ми вирішили їхати одразу на Підкамінь. Хоча це було у планах на завтра. 

Погода продовжувала нас залякувати:

Як видно на фото зазвичай ми їдемо там де іще сонце, у бік де його вже зовсім нема.

Або так:

Нарешті ми дісталися Підкаменя. Тут треба зупинитися і зауважити наступне:

1. Я їхав у Підкамінь задля того щоби подивитися що то є таке - фестиваль, і що то є таке - сам той камінь на горі.
2. На узліссі повинно було бути розташоване озеро, де я планував скупатися після насиченого дня.

Випадково зустрівши дівчат, які вже верталися з фестивалю, який почався у середу (а це вже була п'ятниця) я побалакав із ними, а на додаток окинувши зором фестивальне поле і натовп виявилося що:

1. Не так вже й ми хочемо подивитися той фестиваль.
2. Крадіжки майна при такому натовпі вночі майже правило і спати по черзі ми не збиралися.
3. У теперішньому стані озеро (зі слів дівчат) не підходило для купання.
4. Вночі нам швидше за все виспатися не дадуть взагалі.
5. Треба рушати далі, а камінь, ну ТОЙ камінь, ми подивимося іншим разом.

Тому ми рушили на виїзд спочатку із фестивального поля, а потім і з Підкаменя. Було вже початок на дев'яту годину вечора... День видався насиченим тому я вже дуже рішуче був налаштований стати будь-де. Останні сподівання я покладав на ставок біля с. Лукаші. До того ж біля нього на мапі була пляма лісу.

Нарешті ми дісталися того ставку, з'ясували обстановку і рушили у ліс - подалі від людей. Сховавшись у хащах біля старої лісової дороги поставили табір, приготували вечерю, повечеряли. Поки Наталка готувала вечерю я пристебнув велосипеди і поховав зайві речі у намет. Як повечеряли я пішов здійснювати гігієнічні процедури до ставку. Піднявся вітер і впала температура, але як приємно чистеньким лягати спати після важкого дня.

Нагадаю, майже пів-дня нас полоскав дощ, потім було трохи спеки, потім - незрозуміло що. І під кінець - зайвий кілометраж із сподіванням натрапити на ставок. Проїхали і пройшли (підйом на с. Підгірці) ми у цей день біля 75 км. Вляглися біля опівночі.

День другий, 11 серпня.

Прокинулися ми пізно, десь біля 10 години ранку. На дворі було прохолодно і похмуро:

Запалити багаття - це було перше, що прийшло мені на думку:

Можливо, якщо б ми були б на відкритому місці - нам було б веселіше, було би більше світла. Але тут, у лісі, під щільним прошарком листя світа білого не було видно.

Поки запарена з вечора гречана каша була розігрівалася біля багаття

Наталка смажила шкварки

 А ось сніданок у, так би мовити, "зібраному" вигляді:

Поки поснідали, зібрали табір і підготувалися до руху настала 1 година дня (дехто у цей час вже замислюється про обід). Від ставку рушили у бік траси. Наш шлях сьогодні був запланований через ліс із місцевою пам'яткою "Триніг".

Погода нас продовжувала тішити - ну хоч не дощ, і те добре:

Але температура вже полізла вгору і нам було трохи спекотно. Проїжджаючи с. Лукаші бачили колибу зеленого туризму. Деталі можна подивитися тут. За Лукашами ми потрапили у с. Черниця, де перехопили шоколадку і банани у місцевому магазині. А на горі за ним набрали води і рушили далі. Подорож по лісі склалася з декількох неприємних моментів - як іноді це буває, застаріла мапа не відповідала дійсності і деякі стежки/дороги просто вщент позаростали. До того ж, підлісок у лісі був дуже щільним. А на кінець, коли ми таки дісталися цілі виявилося, що дороги вперед не існує. Отакої. Але трохи деталей про наші пригоді додати не завадить. 

Пропускаючи саме неприємне, коли ми лізли через хащі, одразу перейду до головного. 

Коли ми все ж таки вилізли із хащі на наїжджену дорогу на горі я побачив якісь камінці і подумав що це і є ціль нашої сьогоднішньої прогулянки:

Далі по дорозі ми натрапили на стенд, який описує дану пам'ятку природи:

І я збагнув що певно, ті камені не були самою пам'яткою.

І от нарешті те, задля чого ми долали наші лісові перешкоди:

"Триніг" знаходиться на горі. Після фотографування ми мали намір рушити далі. З гори за камінь веде стежка. Коли ми спустилися десь метрів на 50 по висоті, то під горою ми знайшли залишки дороги, яка йшла від стежки на два боки. Тут наші пригоди продовжилися. Спочатку я спробував рухатися вліво. Дорога поступово переходила у чагарники і все більше була завалена поламаними і зрізаними деревами. Десь за 20 хв. ми зупинилися і я рушив у пішу розвідку. Не знайшовши на відстані з пів-кілометра ніяких варіантів стежки чи дороги я повернувся і ми рушили назад до стежки від "Триніга". Потім я знову залишив Наталку (а час вже був близько 16 години, ми вже трохи втомилися і треба було обідати) і спробував піти направо. Іще за 15 хв. я повернувся не знайшовши правди і там. Вихід один - вертатися. Хоч нам того і зовсім не хотілося. Тобто лізти у гору до каменя і далі їхати дорогою, можливо навіть назад у с. Черниця (бо куди веде та дорога я не знав). Коли ми виїхали із лісу на узліссі 

я знайшов іще одну стежку, яка знову мене привела лише до глибокого яру. Після цього я вже перестав шукати інші шляхи і перебудував маршрут з урахуванням нових реалій. Ось так десь о-пів на п'яту годину дня ми нарешті виїхали з території заповіднику:

і попрямували у напрямку с. Верхобуж. Але попередньо наш шлях лежав у с. Пеняки. Його ми проїжджали учора ввечері. 

За кілька хвилин ми виїхали з забитої ґрунтівки на "дорогу з твердим покриттям". Тобто на кам'яну дорогу з пилюкою, бруківкою і камінцями розміром з яблуко. Такою дорогою ми рухалися через ліс місцями вгору до тих пір, поки я не проколовся. Це сталося десь о 17:00. Як заклеївся - поїхали далі. По моїм даним ми могли б найкоротшим шляхом попасти у Пеняки лісовою дорогою спускаючись узліссям повз озеро. Доїхавши до озера з'ясувалося що ділянка дороги шириною метрів 10 (на скільки її видно) пішла у болото, об'їхати озеро не можливо, а щоби пройти повз озеро берегом до кукурудзяного поля треба влізти у воду. Отака ситуація...

Зібравшись із силами і знайшовши підручні матеріали ми переправилися через затоплену ділянку берега і рушили вздовж кукурудзяного поля у напрямку села. Іще за 20 хв. ми вже бачили спуск до вчорашньої асфальтової дороги:

і наш майбутній підйом (справа). Нарешті ми виберемося із місцевості, яка так гальмує нас увесь день. Біля 18 години ми нарешті сіли перехопити щось на автобусній зупинці с. Пеняки, одразу після того як заїхали у село. Після цього наш настрій трохи піднявся і ми рушили далі. Проїжджаючи селом бачили таке:

У сільському магазині прикупили трохи продуктів у табір. Потім ми піднялися на горбок, з якого вже котилися майже увесь час донизу. Отакий довгий спуск йшов аж до с. Верхобуж:

 

В'їзд у село має вигляд розбитої важкою сільськогосподарською технікою ґрунтової дороги. Навіть страшно подумати як вона виглядає восени після дощу. Але трохи далі по селі вже більш-менш. За браком часу (вже було десь за чверть восьма коли ми під'їхали до магазину) я вирішив не шукати витяг Західного Бугу у селі. Наступного разу. Але зупинка біля магазина з метою купити томатів призвела до того що нас таки вмовили з'їздити до витоку. Аргументація 200 м і те, що ми приїхали так здалеку і не подивимося на витік, подіяла на нас. Як зазвичай це буває до витоку ми їхали не 200 м та ще й вгору. Вийшло від магазину біля 600 м. Але подивитися було на що:

Витік річки був оформлений як джерело. До речі місцеві мешканці прямо із нього і беруть воду:

Місток через р. Західний Буг у місці витоку:

Між іншим, скільки ми бачили як тече річка селом, та й за ним, русло завжди чисте, видно пісок і вода як сльоза. Також біля витоку стоїть невеличке колесо, яке крутиться за рахунок сили води:

Зробивши декілька фото і з'ясувавши що акумулятори у фотоапараті майже сіли ми рушили на виїзд з села. Раніше, іще коли Наталка купляла продукти у магазині я розпитав місцевих мешканців про те, де можна стати табором і про ставочок. Зараз ми прямували туди.

Нам щастило. Виїхавши з села ми продовжували бачити Західний Буг праворуч від себе. річка текла каналом уздовж дороги. Так само чиста як і одразу після витоку. Дорога між селами йшла через ліс. На в'їзді у ліс нам трапився "фонтан" - кран з водою, певно із тієї самої річки, де ми набрали питної води у табір. Час був 20:15. Проїхавши по дорозі повз ліс я не побачив ставка у полі (можливо потрібно було краще шукати) і ми рушили далі. Як я потім з'ясував із гугльмапс ставок таки був. Відстань до нього від дороги була метрів 400. Але то вже будуть орієнтири на майбутній раз. В'їхали у с. Колтів і Наталка зітхнула з полегшенням - виїхали на асфальт. Ми продовжували котитися донизу. Сподівання на річковий канал за с. Колтів праворуч від дороги не виправдалися і ми рушили далі. Попереду повинно було бути озеро. Згодом, на в'їзді до Руди Колтівської я випадково побачив людей у бусі і запитавсь в них про ставок. Їхня відповідь нас привела у інше місце, але ми від того тільки виграли. На ніч ми стали табором біля приватного ставочку, у якому розводили рибу. Видно було, що територія біля ставку була доглянутою, без сміття. Поряд було неоране поле, на якому я і поставив намет. Поки я ставив намет Наталка побігла таляпатися у воді. Я підготував усе для приготування вечері. Потім вона мені розказала про піщаний беріг і теплу водичку. Тепер настала моя черга. Я побіг купатися, а вона почала готувати їжу. Чисті, ситі і втомлені ми вляглися спати. За день ми пройшли і проїхали близько 45 км.

День третій, 12 серпня.

Як видно із фото ранок почався із дощу:

Відверто кажучи дощ почався іще вночі. Але ми були до цього морально і технічно готові. Велосипеди на ніч я вкрив чохлами, речі були сховані у наметі, тобто ми не постраждали. Але я все одно намагався передбачити розвиток подій:

Приготували сніданок, максимально склали речі у наметі, потім швидко витрусили від води намет і склали його як є - мокрим у баул. Все, ми готові рушати:

О, іще декілька фото з нашої стоянки, бо вчора було вже запізно фотографувати:

Ну все, на трасу і ходу. Під час руху по шосе чули якісь постріли, я подумав що це вже почався сезон полювання. Потім праворуч від шосе десь на відстані з пів-кілометра ми бачили великі військові намети. Спочатку я теж думав що то мисливці. Але виявилося що то були якісь чи то військові навчання, чи то марш. Незрозуміло:

Коли ми їхали уздовж колони двоє чоловіків йшли за неї і час від часу стріляли з рушниць у повітря. Не знаю для чого, але в мене склалося враження що для створення, так би мовити, відчуття бойових дій... Ну знаєте, постріли, вибухи...

Час від часу припинявся і починався мілкий дощик. Дісталися у Сасів. Там є така гарна дерев'яна церква:

Виїхали на трасу Броди - Золочів:

Нам залишилося зовсім трохи, але дощик пустився сильніше. Сонця ми так і не бачили, але це не завадило нам без значних перешкод усе ж потрапити десь на початку одинадцятої години у Золочів. Деякі спостереження. Ринок у неділю не працює. Людей на вулицях не багато. Люди йдуть до і з церкви. Чи радше до і з костелів. Розпитали де замок і рушили до нього. 

На під'їзді до замку побачили добре доглянуте джерело, 

з якого витікає річечка. Досить дивно бачити у центрі міста річечку такої чистоти:

Нарешті дісталися замку і взнали що учора тут (у ресторані, що розташований у замкових стінах) проходило весілля, тому сьогодні замок відчиниться не раніш ніж о першій годині. Зазвичай замок відчиняється об 11:00. Вхід на територію замку через один з бастіонів:

Невеличка  башта прикрашає бастіон:

Зрозумівши що чекати просто неба нам іще довго ми рушили назад до міста щоби щось перехопити і зігрітися. 

Невдовзі ми знайшли кафе "Бесіда", де нам вдалося поїсти смачної солянки щось за 7 грн. тарілка, та випити чаю 3 грн. за склянку. Нічого на кшталт млинців або пиріжків до чаю в них іще не було (ми сховалися у кафе від дощу близько 11 години). Просидівши десь до 12:30 і не дивлячись на дощ ми зібралися з силами і вигнали себе на двір, розкрили велосипеди, вкриті від дощу чохлами і рушили до замку. 

Цього разу нам вдалося потрапити на його територію і оглянути усе, куди продавалися квитки. Територією ми не ходили тому що лупив дощ і було прохолодно. Акумулятори фотоапарата вже майже вмерли, але декілька фото у дворі замку мені іще вдалося зробити:

Все, обов'язкова програма виконана. Рушаймо на залізничний вокзал. Дощ не припинявся. На під'їзді до повороту на вокзал у магазині купляємо продукти у потяг і потихеньку "трусимо" до перону. 

Ось і вокзал. Через деякий час натовп із зали очікування зник (певно люди чекали на електропотяг) і ми розмістилися більш комфортно:

Згодом настав час посадки. Вперше за весь час що я їжджу із велосипедами нам пощастили так, що ми вгадали місце зупинки потяга і не потрібно було бігти із велосипедами декілька вагонів. Дощик мочив нас до останнього - аж поки ми не заховалися від нього у вагоні. По плану потяг прибував біля 11 години вечора у Вінницю, тому в нас був час трохи покімарити. 

Час швидко пробіг, ось і Вінниця. Вивантаження - оп-па, а дощик нас і тут вже чекає! Але ми хитріші. Замість того, щоби крутити педалі вночі під дощем, ми завантажилися у трамвай і дісталися хати з максимальним комфортом, що на той час був нам доступним:

От і все. Втома від поїздки пройде, а згадка про те, що ми бачили і де були - залишиться. До нових подорожей! О, забувсь, у цей день ми крутили педалі десь біля 20 км.

Повну фотосесію можна подивитися тут.