Мандрівка по Шевченківським місцям

У ніч з четверга на п'ятницю десь о 23:00 ми виїхали на залізничний вокзал. Відстань у 9.65 км від вул. Стельмаха 1 до залізничного вокзалу ми подолали десь за 40-45 хв.

На вокзалі розібрали велосипеди і зробили сімейне фото.

Потяг прибував о 00:39 тому ми достатньо довго чекали на його прибуття.
Коли прибув потяг ми почали й нього завантажувати речі. Російськомовний провідник (потяг із Дніпра) почав питатися про багажну квитанцію в мене. І це при тому що
- у вагон завантажуємося не лише ми,
- мені особисто (і він це бачить) потрібно завантажити три вели і речі,
- у посадових обов'язках провідника чорним по білому прописано знання усіх документів, які стосуються його по роботі (а правила проїзду пасажирів і перевезення багажу його стосуються НАПЕВНО).

Коротше кажучи я одразу "завівся" і сказав що зараз іще слово і до начальника потягу піду разом із ним. Певно щось у нього у голові "кламцнуло" і він мені відповів що до начальника він піде взнавати про  квитанцію сам. Ну і на тому добре.
Я впевнений що провідник 50-55 років, працюючий за фахом знає ТОЧНО як провозиться велосипед у плацкартному вагоні, але то таке...

Розмірковуючи потім над цим я вирішив у майбутньому чинити наступним чином:
- одразу казати провіднику про те, що незнання керуючих документів доводить його непрофесійність і відповідно я можу скласти скаргу,
- або якщо людина знає про правила перевезення велосипеду у плацкартному вагоні і вимагає багажну квитанцію або іще щось - однозначно потрібно складати у письмовій формі скаргу з вказанням ПІБ, номеру рейсу, і т.п. про те, що провідник у такій формі вимагає гроші за дозвіл завантажити велосипеди у вагон. В особливо важких випадках мати при собі  роздруківку з витягом із правил (пункт про велосипед).

Завантажилися і рушили у напрямку Городища.

Уранці десь о 5:00 прокинулися, склалися, питаюся у провідника - коли потяг приходить у Городище (по графіку 5:25), він мені відповів - "не пам'ятаю весь розклад на пам'ять". Дай мені боже із ним зустрітися наступного разу... На годиннику 5:15. Ну я швиденько у тамбур переніс велосипеди і речі. Потяг зупиняється за межами вокзалу і перону взагалі. Але я собі думаю що це нормально бо то є Городище!
Ось ми вивантажилися і через хвилину потяг рушив.

День перший, 20 липня.

Незабаром я забрав велосипеди, увімкнув навігатор і ... зрозумів що нас висадили у Корсуні! Це по плану маршруту був початок нашого другого дня. Але вже вийшло як вийшло, і ми вирішили проїхатися відвідати музей-садибу Івана Нечуя-Левицкого в Стеблеві. Це із Корсуня по дорозі через Яблунівку. Тобто потрібно було зробити невеличке коло і згодом повернутися назад у Корсунь.

Дорога була не надто складною, ми рухалися увесь час асфальтом.

У центрі Стебліва поряд із продуктовими магазинами є магазин із авто/мото/вело запчастинами і різним рибацьким знаряддям. 

Музей розташований у самому Стеблеві. Біля музею стоїть бюст письменника.

Видно що досить занедбану хатинку з меморіальною дошкою намагаються доглядати і підтримувати у кращому стані. Екскурсію по музею провів засновник цього музею, краєзнавець, публіцист, поет-пісняр, композитор, музейник - Хаврусь Сергій Левкович, який досить цікаво розповів про життя та творчість І. С. Нечуй-Левицького.

Особисто я для себе взнав багато цікавого накшталт того що Нечуй-Левицький був статний совітником і мав чимало орденів ні разу при цьому не побувавши на війні. Він на той час був можливо одним із завзятіших поборників українського правопису і захисників української літератури і письменництва взагалі. 

Певно люди та ще й з іншого міста не часто заходять у сільський музей тому Сергій Левкович намагався поділитися із нами самим цікавим на його думку що характеризує поета і його життя. Розповідь тривала і тривала...

Щоби якось віддячити нашому гіду ми купили одну з численних книжечок, написану і видану ним самим, яка описує цікаві туристу визначні місця і пам'ятки на схилах річки Рось. Але час біжить і ми вийшли із музею з стійким відчуттям того що потрібно снідати... Було вже близько одинадцятої. Проїхавши у напрямку церкви зліва ми побачили галявину із довгим столом і лавками де ми й зупинилися щоби щось перехопити.

Потім повз церкву ми рушили в напрямку річки Рось через понтонний міст на інший беріг.

На задньому плані недобудована церква.

Міст довгий та досить гнучкий. 

Метою переходу на інший беріг було побачити водоспад, який був утворений після будівництва плотини ГЕС на р. Рось, яка живить світлом Стеблів та іще декілька прилеглих сіл. Водоспад нас не вразив тому що шлюзи були зачинені і води було замало. Вода фактично стояла.

Водоспад.

Долина річки після плотини.

Краєвид з греблі.

Виїхавши назад на правий беріг річки повз фабрику ми рушили вузенькою стежкою на виїзд із села. Згідно основного маршруту на Корсунь ми повинні були рухатися на Яблунівку через лани 

і узліссям вздовж соснового гаю.

Згодом ми прибули у Яблунівку, набрали води, скупилися на обід і рушили на беріг Росі щоби знайти місце для обіду і відпочинку. Добре поблукавши ми зупинилися в 15:19 на березі річки Рось. Пообідали, скупалися та перепочили.

Після обіду поїхали далі через ліс. Як часто трапляється під час руху виключно за мапою деякі дороги спочатку ставали галявинами з травою у зріст Іринки, а згодом губилися у хащах. У одному із таких місць ми побачили ось такий гриб.

У цій місцевості переважає пісчаний грунт тому їхати було важко, а часом навіть доводилося просто йти пішки. Нарешті ми перетнули ліс і виїхали на  велику галявину.

У цьому місці беріг річки утворений скелями, які закінчуються плато - непогане місце для табору. Щоправда після недовгих пошуків ми так і не знайшли спуску до води.

Далі ми рушили пішки лісом уздовж річки намагаючись знайти якусь стежку і натрапили на постійний табір туристів зрілого віку. Від них взнали про вірний напрямок і рушили до дороги. Наступного разу краще повернутися з галявини у ліс і на першому повороті рушити дорогою ліворуч.

У Корсунь в'їхали через околицю. На спуску Іринка не втримала кермо на піску і впала. Але все обійшлося без значних травм.

Ми приїхали у Корсунь о 16:54. Перетинаючи Рось праворуч від мосту ми бачили о. Зелений. Нам не вдалося на нього потрапити. Питаня того як туди потрапити потрібно дослідити наступного разу.

Після підйому нагору довго шукали магазин, де б можна було купити овочі і розвідали вірний спуск до міської паркової зони. Перед в'їздом у саму паркову зону ми перетинаємо місток і зупиняємося на ньому. Справа від нас знаходяться "Шумки" - вузький прохід міх гранітними стінами, яким вода пробивається назовні.

Зліва річка вже має більш спокійну течію і русло більше схоже на звичайні Бужські пороги. До річки від міста з гори простягається велика відкрита галявина де місцеві мешканці відпочивають у перервах між купаннями.

Одразу за мостом при вході в сам парк стоїть пам'ятник Т. Г. Шевченко.

Часу було обмаль. Ми вже втомилися тому оглядати парк не стали, а відразу поїхали шукати місце зупинки та ночівлю. По дорозі ми зустріли місцевого мешканця (пенсіонер) який запропонував нам зупинитися у нього на дачі (на території паркової зони) на ночівлю. Ми погодилися.

На вечір ми спустилися до Росі скупатися.

Коли вже вдосталь накупалися пішли готувати вечерю.
Близько восьмої години сіли їсти макарони з тушонкою.

 Готували все на газу.

Нашим сусідом ще був маленький але дуже шкодний песик. Він прогриз одежу (майку Іринки), велобаул та намагався знищити навіть гуму на колесах наших велосипедів.

Потім усе це було залито достатньою порцією чаю і ми пішли спати.

День другий, 21 липня.

На наступний (другий день походу) ми прокинулися в 7:00. Перш за все почали готувати сніданок і паралельно складати намет. На сніданок підсмажили сало та зварили гречану кашу.

Поки намет сушився на галявині біля річки ми встигли поснідати.

А дехто - і поспати.

Після сніданку ми знову пішли на річку скупатися. Переодягнулися і о 10:40 ранку рушили далі в напрямку Дніпра до села Пекарі.

На виїзді із Корсуня є джерело, у ньому ми набрали питної води.

Висячий місток дав нам змогу перебратися на інший беріг і рушити у напрямку залізничного вокзалу. 

Дорога до Пекарів була нескладною. Декілька разів ми зупинялися щоби щось купити у магазинах, на обід і купання, щоби набрати води.

О 17:36 ми приїхали в село Пекарі що на березі Дніпра. 

Між тим насувалася буря, здійнявся вітер і небо стали поступово вкривати хмари.

У селі ми набрали води на ніч і спустилися на самий беріг Дніпра. 

Наступного разу треба буде їхати асфальтом на виїзд із села і тальки потім шукати місце на березі для табору. 

Ми рушили одразу до берегу щоби бути подалі від людей і галасливих компаній. Знайшли місце у затишку, поставили табір. О 19:22 стали готувати вечерю. Починалася гроза. Я укріпив намет штормовими розтяжками бо зірвався сильний вітер. Купатися звичайно вже не хотілося, було прохолодно та вітряно. Ми тільки-но встигли переодягнутися, приготувати вечерю, вкрити велосипеди і скласти речі у намет як почався дощ. Вечеряли вже у наметі.

У наметі було тепло як у рукавичці. Навіть не вірилося що за наметом гримить гроза і ллє дощ. Ми повечеряли. День виявився насиченим, ми за день втомилися, вийти з намету було неможливо, то ми після вечері полягали спати.

День третій, 22 липня.

Прокинулися десь о 7:00. На дворі було прохолодно, але дощику вже не було і вітру теж.

По річці пропливав сухогруз з баржею.

Тим часом ми збирали табір і готували сніданок.

Іринка допомагала складати речі в наметі.

На сніданок були макарони та бутерброди зі шпротами.

Після сніданку вийшло сонечко, температура підвищилася і вже й згадки не було про нічну бурю. Ми вирішили скупатися на Дніпрі. Водичка була прозора, але біля берегу набило багато мутного зеленого цвіту. 

Ми пройшли трошки по берегу у бік Канева та 

знайшли затон з чистішою водою.

Іринка назбирала камінчиків та мушлі.

О-південь ми виїхали до Каніва.

На самому виїзді вже на трасі сталася пригода. 

Мені потрібно було надати медичну допомогу.

Причина була, як це часом трапляється, у безглуздому вчинкові. Ми випихали велосипеди на дорогу по піску, місцями мокрому після дощу. І я вирішив проїхати кількасот метрів у капцях щоби пісок висох і я його міг струсити. І тільки потім вже взутися. У наслідок цього нога у капці сковзнула і я відірвав шматок шкіри на великому пальці ноги... Видовище було іще ТЕ! Дякуючи швидким діям медсестри :) я не встиг стекти кров'ю. 

Ніяких наслідків я подальшому це не мало, шкіра просто приросла.

В Каневі ми під'їхали до Шевченківського національного заповідника. При вході спритні підприємці розклали численні сувенірні столики. Біля одного з таких столиків ми домовилися залишити наші велосипеди на той час, що ми будемо оглядати заповідник. 

За це ми купили букет квіток щоби покласти його до могили поета.

Заливши велосипеди ми почали підніматися на Чернечу гору.

Сходи на гору.

На самій вершині можна попити води з бювету.

Краєвид із Чернечої гори.

Піднялися до могили Т. Г. Шевченко. Пам'ятник стоїть на самій могилі поета. 

Біля пам'ятника можна посидіти і поміркувати про особистість та життєвий шлях поета.

Потім ми відвідали музей поета, побачили експозицію, присвячену 

його творчості і життєвому шляху.

Неподалік від музею знаходиться Тарасова світлиця. 

Це перший народний музей поета.

Після екскурсії по Чернечій горі ми купили дещо на обід і поїхали на Канівське водосховище. 

Спуститися до самого моря було неможливо, тому ми зупинилися на греблі. 

Дув сильний вітер і купатися у незнайомому місце теж не дуже хотілося. 

Тому ми просто пообідали та відпочили. 

В 16:14 ми вирушили до Миронівки бо квитки на зворотній шлях до Вінниці були куплені звідти.  Вже перед самим виїздом із міста ми побачили бронепоїзд. 

Далі по маршруту нам треба було підніматися на досить високу гору. Частину дороги ми проїхали, а частину йшли пішки. Як виїхали із Канева дорога на Миронівку більшою частиною була на тверду четвірку за виключенням перших декількох кілометрів траси у вигляді бетонованого щебеню.

На вечір ми приїхали в Миронівку. Якщо би не цвіт на воді то ми б іще мали можливість помитися перед потягом у р. Росава. 

На повороті до вокзалу ми знайшли гарне кафе (Кури-гриль), де ми й повечеряли смаженою бараболею, куркою і салатами. Приїхали на вокзал зарання. Наш потяг прибував в 2:30 ночі. 

На вулиці стало холодніше, а у самому вокзалі не було чим дихати від натовпу людей. Спочатку я зробив чаю прямо просто неба на вокзалі і на певний час він нас зігрів. Потім я розклав намет на травичці біля будівлі вокзалу, кинув туди пінки і дівчата спробували заховатися від вітру і відпочити. За цей час я розібрав і запакував велосипеди. Згодом вони усе ж таки змерзли і ми пішли грітися у будівлю вокзалу. Іще трохи покуняли у приміщенні самого вокзалу.

Потім без пригод завантажилися у потяг і рушили на Вінницю. У Вінниці ми були о 6:00 ранку.

Повну фотосесію можна подивитися тут.